Професія можливостей або життя із неврозом?

Професія можливостей або життя із неврозом?
10/07/2020 Анастасия
ігор панасов

У рожевих окулярах мрійників журналістика виглядає дуже романтичною і легкою (особливо для обдарованих) професією. Однак досвідчені люди кажуть, що реальність може дуже здивувати, нагородивши вас аж ніяк не Пулітцерівською премією, а професійними неврозами, безперервною, майже тотальною тривогою та шаленим ритмом життя. Пригнічує і ризик загубитися серед колег, не отримавши визнання аудиторії.

Про особливості професії журналіста, складові успіху та ймовірні побічні ефекти  відверто розповів Ігор Панасов, відомий журналіст, автор багатьох книг, музичний оглядач Karabas LIVE та директор з розвитку музичної премії YUNA.

— Игорю, спостерігаючи за вашою творчістю, складається враження, що журналістика і ваше життя — невід’ємні одне від одного. Чи правду кажуть, що це та сама професія, яка дивом проростає в людіні, стає її частиною, змінюючи спосіб мислення, сприйняття  информації, ставлення до людей і явищ? Чи це міф?

Журналістика – це заняття, яке створює умови для того, про що ви сказали. Головне знаряддя журналіста – вміння ставити питання, корисні для розвитку суспільства. Коли робиш це роками, це обов’язково впливає на тебе: вміння створити щире запитання і бути чуйним до відповіді на нього – це дуже ефективний спосіб розширення свого кола знань та площі світогляду.

Але чи відбудеться це з людиною, яка займається журналістикою, дуже залежить від неї самої. Я зустрічав багато колег, які не усвідомлювали специфіки своєї роботи та сприймали її лише як формальний спосіб здобути гроші, або, що гірше, як привід для самозамилування. Таким людям краще було би піти у акторство або на фешн-подіум, аби не займати не своє місце.

У 2010-ті роки, на мій погляд, зміст професії журналіста майже повністю розчинився у понятті «медіа». Кінцева мета журналіста – видобування правди (не лише з інших, але й з себе, якщо ти публіцист, наприклад), але з появою такого терміну як «постправда» ця місія була суттєво спотворена. Тобто фокус з відповідальності за кожну краплину інформації змістився на просто процес створення вірального контенту у максимальних об’ємах. Але дуже рідко хто відверто каже, що постправда – це просто різновид брехні.

Звичайно, все це дуже впливає на тих, хто працює у цьому полі. Думаю, серед тих, хто займається медіа сьогодні, вже майже не залишилося журналістів. Це люди іншої професії – медійники.

Журналістика — приваблива справа. Багато хто її ідеалізує, уявляючи, що це суцільне свято. Игорю, що для вас найважче в журналістиці, яку частину роботи зазвичай не хочеться виконувати?

Думаю, рожеві романтичні уявлення про журналістику здебільшого пов’язані з тим, що її частиною є публічність. Ти спілкуєшся з сильними цього світу, тебе показують по ТБ або твій голос чути на радіо, тебе читають та знають тисячі людей. Зрозуміло, що це лише такий собі виставковий бік цієї роботи.

Більшість зі знайомих мені журналістів, які усвідомлюють цінності свого заняття, це люди з професійними неврозами, гарячковим ритмом життя та постійним відчуттям майже тотальної тривоги (щодо всього – від дедлайну до цілого світу). Це деякі з побічних ефектів, як відображаються на житті людини, яка є журналістом за покликанням.

Щодо частини роботи, яку не хочеться виконувати, це завжди індивідуально. Комусь не подобається розшифровувати записи інтерв’ю. Комусь писати короткі новини. Комусь дзвонити спікерам. Комусь працювати над вдосконаленням власного матеріалу.

Сьогодні багато хто пише тексти. Як не загубитися серед авторів і стати журналістом, чиї статті будуть хоча б обговорювати з друзями? Це взагалі реально?

Для початку скажу, що тексти – це лише одна з форм роботи журналіста. І не для кожного вона оптимальна. Дехто віртуозно говорить, але погано пише. Дехто робить це краще на камеру, дехто без неї. Тому варто перевірити себе у всіх форматах – подкаст, відеоблог, текст. І працювати над самовдосконаленням у кожному.

Тепер щодо статей. По-перше, щоб вони мали шанс створити враження, треба працювати над власним стилем. Деякі знаходять його вже у 20 років, деяким потрібні на це десятиліття.

Коли стиль вимальовується, ключове значення має тематика текстів. Думаю, є два шляхи до своєї аудиторії. Перший – він швидкий – брати хайпові теми та оперативно висвітлювати їх в емоційному стилі (незалежно від жанру матеріалу – це може бути і колонка, і репортаж, і інстерв’ю). Таким чином ви можете зачепити велику аудиторію, але у той же час не факт, шо вона буде за вас міцно триматися – бажаючих хайпувати зараз дуже багато.

Другий – і тут краще запастися терпінням – це розробляти тему, яка викликає у вас щиру незгасаючу зацікавленість. Наприклад, дитячі будинки країни чи паліативна медицина. Коли ви будете поринати все глибше у цей сегмент реальності три-п’ять-сім років, ви станете одним з найкомпетентніших людей з неї. І у вас неминуче з’являться постійні читачі, які цінніше за будь-яких любителів хайпу. Так, їх буде не 100 тисяч, а 5. Але якість їхнього фідбеку на ваші статті буде набагато вищою, ніж у великої армії напівботів-напівлюдей.

В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали «Мені хочеться писати речі, які можна читати через місяць, а ще краще через рік або два». Можливо тому ви почали писати книги? Розкажіть, що мотивувало взятися за письменницьку справу?

Свою першу книгу я написав ще у 2002 році. Це була книжка про шоу-бізнес з серії «Энциклопедия заблуждений». На початку 2010-х я написав більше десяти невеличких книжок циклу «Любимое кино». Дві художніх книги – роман та збірка оповідань – вісім років лежать у мене «в столі», їх не захотіли друкувати видавництва, до яких я звертався. Але я зовсім не переймаюся з цього.

Коли власниця видавництва IPIO Ольга Іванова, з якою ми давно і приємно спілкуємося, звернулася до мене з пропозицією почати писати книжки для серії «Видатні українці», я сприйняв це як новий класний виклик. Відсутність національної пам’яті та зв’язку між поколіннями – одна з головних проблем України і завад для формування в нас самодостатнього суспільства. Тому я з радістю працював над книжками, завдяки яким тепер діти та їхні батьки можуть захопитися життєвими історіями Леоніда Каденюка, Валерія Лобановського, Кузьми Скрябіна.

З тим же ентузіазмом я працював і над книгою про видатного українського режисера Алана Бадоєва, яку теж видало видавництво IPIO.

Враховуючи ваш багаторічний і багатогранний досвід, хто має шанси стати успішним журналістом і письменником?

Перш за все, варто розуміти, що у кожному випадку є свій критерій успішності. Я вважаю, що коли ви написали книгу на важливу, але непопулярну тему, і її купили 300 людей, це теж успіх. Те ж  саме і з журналістським матеріалом – для деяких з них 500 читачів це дуже хороший рівень затребуваності.

Але якщо говорити про гучний резонанс та відчутний вплив на суспільство, то тут має відбутися маленьке диво. Ваші думки, розуміння теми, щирі емоції мають збігтися з ритмом життя великої кількості людей. Шукати цей журналістський та письменницький Грааль точно варто, якщо у вас у грудях горить серце. Але варто пам’ятати, що це спрацює не за якоюсь готовою схемою, а лише за вашою унікальною комбінацією. Для фіналу я згадаю тезис зі сфери шоу-бізнесу: навіть ті артисти, у кого в кар’єрі є десять хітів, не знають формулу хіта.

Розпитувала про важливе Любов Гасанова

 

 

 

Комментариев нет

Оставьте отзыв

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

WordPress Video Lightbox