Усі ми бажаємо своїм дітям щастя. Ми хочемо бачити їх здоровими, успішними, радісними й заради цього з раннього дитинства опікуємося, турбуємося, розв’язуємо всі питання. Іноді нам здається, що ми краще за них відчуваємо і знаємо, змерзли вони чи потерпають від спеки, ситі чи ще голодні (й тому обов’язково мають доїсти останні дві–три ложки каші). А коли діти підростають, бабусі й дідусі замість них носять наплічники до школи, які мама або тато старанно зібрали увечері. А ще ми записуємо наших дітей до секцій і гуртків, які подобаються нам, а потім дивуємося, чому дитина не хоче їх відвідувати. Або чому не завжди виконує домашнє завдання і чому не переймається подальшим навчанням та плануванням свого майбутнього. І взагалі: чому така не самостійна? А навіщо?

Для цього ж є батьки, які все придумають, вирішать, заладнають. І тоді ми замислюємося, що зробили не так, що пропустили, що прогледіли? А може, просто перестаралися? Анна Бикова, популярний дитячий і сімейний психолог, наводить приклади зі свого приватного життя і роботи щодо виховання дітей, ділиться спостереженнями й роздумами, запрошує разом поміркувати — чи варто завжди бути супер турботливими батьками, чи потрібно іноді «вмикати ліниву маму», яка залишає дитині простір для самостійного розв’язання задач.